Публікації

Мене хотіли вбити за те, що інший

Мене хотіли вбити за те, що інший

Із самого дитинства, я почав розуміти, що існує дискримінація, навіть не знаючи слова, яким це описується. Для мене це була несправедливість. Діти, дорослі, старі - усі мислили стереотипно і вважали, що мають право знущатись з інших тому що, що вони старші, розумніші або сильніші, українці або росіяни, цигани, тощо. Не кажучи вже про несприйняття мого гендеру починаючи із садочку та, де мені було простіше спілкуватись із дівчатами, які трохи відкритіші та вільніші в цій країні, ніж хлопці, які затиснуті стереотипами майже у всіх сферах життя.

Починаючи від знущання в Україні, на ґрунті того, що з невеликого містечка, через яке мене прозвали у санаторії “Нікіпіль”. Це було у Кривому Розі. Щоб підкреслити своє ставлення неповаги. Але це була не єдина неповага у ставленні до мене. Знущання з дітей у таких закладах - явище повсякдення. Держава на це увагу не звертає, адже діти - це “лише” меншина суспільства. Теж саме і у ставленні до пенсіонерів. Повага дуже потрібна нашому суспільству, натомість - дорослі із самого початку показують дітям негативний приклад ставлення до прав інших людей. Як це було і в тому санаторії. Коли усі дізналися, що там є дитина-гей, самі вихователі створили нестерпні умови для нього, даючи негативний приклад дітям, які його швидко підхопили. Я був єдиною дитиною, яка спілкувалася із цим хлопчиком.

Із самого дитинства, я бачив, що це суспільство ненормальне і це дуже сильно вплинуло на моє становлення як особистості. У тому ж таки санаторії, я вперше дізнався про людей, які не їдять м’ясо. Там була дівчинка, яка відмовлялася їсти яловичину, хоча вихователі змушували її це робити, а інші діти сміялися. Виховна система, замість того, щоб інформувати дітей та вчити поваги до “інакших”, пхала ковбасу до рота цієї дівчинки руками колективу закладу, а потім усі дивились, як дівчинку знудило на підлогу. Це садизм, і діти вбирають цей приклад ставлення до інакших з самого дитинства.

У школі з мене знущались з того, що я ріс у родині Свідків Єгови, які є релігійною меншиною в Україні. У середовищі самих Свідків Єгови, мене не сприймали та цурались моєї гомосексуальності, вегетаріанства й інакшого зовнішнього вигляду, тощо. Ця система, створена задовго до нас, система неповаги до інших, зробила так, що я та ще сотні тисяч людей, а можливо і мільйони, пройшли через страждання та самотність, буллінг, знущання, у тому числі і фізичні.

Я боявся ходити до школи через фізичне насилля, словесні знущання, яке розпалювалося самими вчителями, які у повній мірі користувалися своїм “домінантним” над дітьми становищем, але нічого не зробили, щоб навчити дітей поважати гордість інших людей. З цього і росте наша країна: безкультурність на вулицях, магазинах, інших закладах, хамство. Людей не вчили поважати одне одного, не кажучи вже про меншини.

У коледжі теж саме, але ще гірше. Співучні зненавиділи мене через зовнішній вигляд, орієнтацію. Приходили хлопці прямо до кабінету та били мене гайковим ключем, а потім спілкувалися із вчителями, щоб вони мене “змінили”, на що вчителі відповідали, що я “придурок”. Умови навчання були нестерпні. Але це закінчилось… Насилля та знущання дійшли до замаху вбивства, коли учні накинулись на мене і почали бити головою об стіну та гуртом добивати. Я потрапив до лікарні, а після цього, пішов забрати документи з освітнього закладу. Мені довелося кинути навчання, щоб врятувати своє життя. Востаннє, побачившись з вчителями, я висказав їм, усе що думаю, у тому числі і на те, що вони закрили очі на гомофобію та буллінг інших учнів, що могло коштувати мені життя. Та вони навіть і не зрозуміло, що це таке “гомофобія”. Коли я виходи з освітнього закладу, учні, що збиралися курити та пити пиво на подвір’ї, гуртом почали кричати та плювати на мене, а потім разом почали кидати каміння у спину.  Я ніколи цього не забуду. Я не можу повірити, що таке існує у нашому житті.

Саме тоді я подумав, що колись настане час і навіть у маленькому Нікополі будуть правозахисні заходи, на яких я неодмінно буду. Саме в той час хотіли провести перший Марш Рівності, і його зірвав натовп праворадикалів та релігійних фанатиків.

На своїй першій роботі я пройшов через нестерпну дискримінацію, коли директор дізналася про те, що я веган. Мене оголосили “сектантом”, кричали на мене та морально знущалися, висміюючи моє життя, мій зовнішній вигляд. Я не хочу, щоб ніхто у цій країні не пройшов через те, що пройшов я. Адже я описав тільки деякі конкретні випадки. Я навіть і підрахувати не можу, скільки разів люди дозволяли собі гомофобію стосовно мене. Але я не здавався, змінив місце роботи, переїхав до великого міста. Тим не менше, зі мною назавжди залишиться розуміння того, що ще багато дітей, підлітків та різних “інакших” людей відчувають негативне ставлення до себе, проходять через дискримінацію, насилля. І в кінці кінців, багатьох це приводить до самогубства.

Усе це повинно скінчитися! З повним розумінням того, що Держава сама не буде рухати цю країну до поваги, розуміння інших, я вирішив вперше взяти участь у Марші Рівності. Оскільки ніхто окрім нас не змусить цю державу і суспільство поважати одне одного, меншини, конструктивно мислити та розвиватись. І тепер, коли я пройшов через усі кола пекла у своєму житті, я можу сказати, що більше не боюся. Я готовий піти на марш з гідністю і заявити про те, що ця країна повинна затвердити безпеку та повагу для кожного громадянина. Оскільки в іншому випадку, жодного позитивного розвитку, вдалих реформ та прогресу в країни статися не може. Україна повинна стати безпечною для всіх, а ті, хто попирає закон і знущається з інших - повинні бути суворо покарані!