Публікації

Про гомонаціоналізм, силу, слабкість і творення спільного майбутнього

Про гомонаціоналізм, силу, слабкість і творення спільного майбутнього

У мене є друг, який багато років працював прес-секретарем мистецького центру у Львові. Даючи коментарі для загальнонаціонального телеканалу про якийсь фестиваль, він довго розповідав про Енді Ворхола – як першого відомого українського гомосексуала. Зараз він у Правому Секторі, а на мій тролінг щодо несумісності наших ідеологічних позицій відповідає: «ти ж знаєш, що я не вірю у лівих і правих. Я вірю в знаки зодіаку». Ще один служивий правий радикал, який полює на георгіївські стрічки та виховує пластову молодь, підтримує Марш Рівності, є активним каватоликом, і, якщо я не помиляюсь, ще й пастафаріанським пастором.

Це я до того, що націоналізм, релігійний фундаменталізм, і консервативність не йдуть «пакетом». Життя складніше і розмаїтіше. Однак популярність націоналістичних настроїв робить суспільство загалом більш схильним до ксенофобії, що не добре. Отже, будь-яка співпраця з націоналістами є проблемною, адже начебто легітимує їх – і сприяє ксенофобії. Але як дискримінована група може легітимувати те, що і так легітимне? Більшість українського суспільства і є право-орієнтована. І це варто змінювати. Питання в тому, як?

Щоб відповісти на це питання, вартує розібратись, з чого складається ця «права» орієнтація.

Коли я координувала акції економічного бойкоту Партії регіонів у Кам’янці Подільському в часи Майдану, то зрозуміла, що значна частина моїх співгромадян/ок не розуміють слів «бойкот» чи «солідарність». Поняття «риторика» чи «ідеологія» узагалі за горизонтом їх звичного життя, а отже, і розуміння. Їх мислення базується на простих розрізненнях: свій-чужий, знайоме-незнайоме, добре (схвалене більшістю) – погане (незрозуміле, відрізняється). Я би назвала таку більшість квазі-правою. Тобто правою не глибокими принципами, а за орієнтацією на публічний статус кво, знайоме, загальноприйняте. У такому контексті аргументувати, що націоналізм це проблема – аргументувати хай як правдиво і розумно – не результативно. Ця позиція просто потрапить в комірку «незнайоме, незрозуміле, погане» і буде витіснена з свідомості. А пропагувати «політичний націоналізм», об’єднання спільноти не за етнічним принципом, а за громадянським, наводити приклади активної участі різних етнічних спільнот у державотворчих процесах, як робить Святослав Вакарчук – результативно. Така риторика зміщує акценти публічного статусу кво, на який орієнтується більшість, спонукає до розуміння розмаїття українського суспільства та підважує дихотомію «свій-чужий», адже визначає цінністю не походження, а те, що людина робить для своєї спільноти.

Для мене ця дискусія (навколо націоналізму і прайду) – про віру у свою силу, правоту, та історичну невідворотність. На одному лівому семінарі у Німеччині Анна Шаригіна якось розповідала про свій досвід Майдану і певні дилеми, які постали перед нею як перед феміністкою, лесбійкою і патріоткою. Після слова «патріотка» нам довелось довго розповідати про контекст волонтерського руху в Харкові і про те, наскільки зміст цього слова в Україні 2014 року відрізняється від змісту цього ж поняття у тогочасній Німеччині. Можна сказати, що насправді Аня мала на увазі активну громадянську позицію, бо патріотизм (вважали німецькі ліві) – це про любов до батьківщини, готовність за неї померти, пишання своїм походженням коштом зневаги до тих, хто «не звідси». Але як на мене, Аня вжила слово «патріотизм» саме у тому значенні, яке воно мало на той момент згідно суспільного договору – і позначало активну протидію злочинним діям влади, зовнішній агресії, участь у волонтерському русі – на противагу пасивності, байдужості, і російському шовінізму. Я вважаю можливою і дієвою таку трансформацію понять. Вірю, що це можливо – свідомими, активними діями і публічним проговоренням закріплювати нові значення, робити це послідовно і наполегливо, аж поки вони не стануть «само собою зрозумілим».

Але навіщо? Чому б нам одразу від всього цього не відмовитись, бути критичними і артикулювати найправильніші ідеї, які ми засвоїли у своїх теоретичних студіях? Як на мене – тому що деякі мешканці мого міста не розуміють слів «бойкот» і «солідарність». Тому що на мітингах кричали «Україна понад усе», а не «права людини понад усе». Щоб змінювати громадську свідомість, варто розмовляти з її базовим рівнем. І з часом «права людини» і «солідарність» наповняться прожитими і продуманими значеннями.

Я багато разів чула: завдання лівих, феміністок, квір-активістів послідовно артикулювати свою позицію, не йти на ідеологічні компроміси. Це не завдання. Завдання – зробити власні прагнення реальністю якомога швидше. А для цього треба не лишень мати що сказати, а й розуміти, як тебе почують – як відчитають – який результат матимуть твої зусилля.

Мені тут йдеться саме про стратегію – послідовно і безкомпромісно стверджувати, що націоналізм, патріотизм, релігія, неолібералізм і т.д. це погано, залишаючи свої слова недоступними розумінню більшості українського суспільства, чи так само послідовно, але компромісно, зміщувати смисли і баланси суспільного договору. З етнічного на політичний націоналізм, замінити ксенофобні нотки патріотизму пафосом громадянської відповідальності, розширити поняття цінностей і прав і т.д. – у напрямку лівих і квір політик, роблячи їх зрозумілими і доступними поступово. Це справді питання про віру у свої сили – адже контр позиція каже що держава, націоналізм, капіталізм та інші великі ідеології пожирають своїх критиків, привласнюючи і вихолощуючи їх позиції. Тим не менше, нам же подобається новий уряд Канади і те, як там проходять прайди? https://www.facebook.com/dafna.rachok/posts/1200463916639395?pnref=story

Критика КиївПрайду дуже нагадує критику участі феміністок у Майдані, а саме діяльності Жіночої Сотні ім.Ольги Кобилянської. Так, Майдан був жахливо сексистським – а чому б йому бути іншим у патріархальному суспільстві без масштабних гендерних дискусій? Так, на феміністичні акції на Майдані нападали – як на щось чуже, незрозуміле, у ситуації глибокого стресу і страху. Однак ніякого консервативного армагедону після Майдану не сталось. Навпаки, активна участь жінок у волонтерському русі посилила їх, породила численних нових публічних героїнь, призвела до дискусії щодо ролі жінки, яка набуває усе більших обертів, та до сотень важливих гендерних ініціатив, до досягнень, які бачимо уже зараз http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2016/06/02/pidruchnik-bez-diskriminacziyi-mon-pochinae-vprovadz/ .

Тому мені дивні думки, що участь «дами з коловратом» у піар-компанії прайду призведе до нацизму (за логікою «за націоналізмом завжди йде нацизм»). Як це взагалі собі уявити – після айдарівки Юлії Толопи чекаємо зігуючу колону під веселковими прапорами наступного року? Можливо, навпаки – участь саме цієї людини змусить дуже багатьох людей замислитись і змінити свою позицію. Тих людей, до яких не достукатись «ідеальним активістам у вакуумі».

Активна публічна підтримка прайду з різних джерел зсуває акценти публічного статусу-кво у напрямку толерантності. Створює таку громадську ситуацію, у якій бути гомофобом стає не «нормально» і «само собою зрозуміло», а сумнівно.

Завдання прайду – зробити українське суспільство менш гомофобним. Саме це, квазі-праве українське суспільство, уже сьогодні. І це працює – уже сьогодні. Щоб завтра ми могли говорити про складніші речі.