Публікації

Небезпека мирних зібрань в Україні

Небезпека мирних зібрань в Україні

Слово толерантність звично, принаймні у правозахисному колі, асоціюється із меншинами та здатністю сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, особливості поведінки та способу життя інших. Та чи є це звичним загалом для України? Чи толерантні ми до меншин чи, можливо, ми терпимі до дискримінації та насилля? Чи підтримується це державою?

Меншини можна виділяти за різними ознаками,  статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Саме такий перелік міститься у ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод[1], що забороняє дискримінацію. В українському законодавстві передбачена кримінальна відповідальність за «порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками»[2], такі злочини також мають назву – злочини на ґрунті ненависті. Як бачимо український законодавець вирішив не враховувати усе, що прописано в Конвенції, незважаючи на те, що національне законодавство має відповідати міжнародним ратифікованим нормативним актам.

Пропонуємо розглянути деякі приклади дискримінації та злочинів на ґрунті ненависті, що мали місце у 2015 році та початку 2016 року. З цією проблемою зіштовхнулися як групи представників меншин так і окремі люди, які до них відносяться. В обох випадках зустрічалися порушення як зі сторони влади так і представників громади, які не є співробітниками державних органів.

Одним з найбільш видимих випадків порушень щодо одразу групи людей – це ті, що вчинені під час мирних зібрань або ж загалом обмеження чи заборона користуватись цим правом. Свобода мирних зібрань в Україні є невід’ємним правом кожної людини, що закріплено у міжнародному та національному законодавстві[3]. Більше того, міжнародні стандарти покладають на кожну державу позитивний обов’язок щодо сприяння та захисту мирних зібрань відповідно до Керівних принципів із свободи мирних зібрань ОБСЄ[4].  Проте для України це є перманентною проблемою. В останні роки вона поглиблюється в умовах ведення гібридної війни, що розгорнула Росія проти України. Неодноразово влада мотивує застосовані обмеження або заборони проводити зібрання тим, що на території України відбувається АТО. Це ж підтримується й ЗМІ і, в свою чергу, формує думку у населення, що свобода мирних зібрань є привілеєм, який належить виключно людям із прийнятною для більшості точкою зору[5].  Проте така ситуація не може бути виправданою у правовому суспільстві чи такому, що прагне бути таким. На контрольованих Україною територіях продовжує діяти вище згадуване законодавство. Враховуючи той факт, що офіційно воєнний стан не було оголошено, законних підстав для обмежень прав людини через АТО, ще й не в зоні АТО, немає.

Приводом для нападу ЦК «Азов» на учасників акції пам’яті загинувших антифашистів адвоката Станіслава Маркелова і журналістки Анастасії Бобурової 19 січня цього року стало обурення «тим, що організатори акції "прирівнюють добровольців-націоналістів до ворогів" та нацистів у Росії.» [6]. Поліція не змогла забезпечити належну охорону і можливість провести мирне зібрання. [7] У акції традиційно взяли участь активісти антифашистського, лівого, анархістського рухів, правозахисники. Минулого року зібрання пройшло спокійно[8].

Зібрання, що мали на меті ще раз нагадати суспільству про важливість захисту прав людини, в тому числі і прав меншин, якою традиційно вважають ЛГБТ-спільноту (лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери) в Україні намагаються заборонити постійно, останні 2 роки одна з головних причин – недоречність у зв’яку з воєнними діями на сході України.

За роки незалежності було проведено 2 подібних зібрання – у 2013 та 2015 роках у м. Києві. Проведення зібрань стало можливим лише завдяки міжнародній підтримці (посольств країн Євро Союзу та міжнародним організаціям ОБСЄ, Міжнародна Амністія та ін.).

У 2015 році на Марш рівності був вчинений напад, в результаті якого постраждали правоохоронці, а після зібрання на прилеглій території були вчинені напади на учасників зібрання. Прикрі інциденти серед іншого стали можливі через нескоординованість дій правоохоронців, відсутність належної взаємодії з учасниками зібрання ні перед зібранням, ні під час нього[9].

Цього ж року в серпні Одеський окружний адміністративний суд заборонив зібрання, але у зв’язку з неможливістю забезпечити охорону у разі зіткнень учасників зібрань та футбольних фанатів[10], але на учасників заходів фестивалю квір-культури «Одеса Прайд 2015» був вчинений напад вже у приміщенні.[11]

У 2016 році у Львові заборонено проводити мирне зібрання в рамках правозахисного Фестивалю рівності та для необмеженого кола осіб[12][13]. Тобто порушено  ст. 11  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та  Конституцію України ст. 39. Суд опирався на звернення нацполіції Львову про те, що вони не зможуть забезпечити порядок, оскільки повідомлення про зібрання в тому ж місці подали декілька організацій. А міська рада звертала увагу на проведення релігійних святкувань, що не є офіційними вихідними (нагадаємо Україна відповідно до Конституції світська держава) та ведення війни на Сході України[14]. Допущені напади на учасників Фестивалю вже в одному з готелів. Нацполіція Львівщини не затримувала нападників, а провели з ними «профілактичні бесіди».[15]

Можливість висловити протилежну думку є невід’ємним елементом як свободи висловлювання, так і свободи мирних зібрань. Варто зазначити,  що право  на контрдемонстрацію  не повинно  перешкоджати здійсненню свободи мирних зібрань (рішення ЄСПЛ у справі «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії»). «Хоча  заборона  на проведення  публічних  заходів  на тому ж місці і під час проведення іншого публічного заходу найперше спадає  на думку,  однак  така  заборона,  найімовірніше,  виявиться непропорційною відповіддю на ризик заворушень. Більш відповідним  у цій  ситуації  було  б додаткове  залучення  правоохоронців для забезпечення порядку».[16]

З засудженням дій влади у спільній з громадською організацією заяві[17] виступила Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та ініціювала провадження щодо порушення прав людини[18].

Учасників радикального лівого зібрання силою розігнали у березні 2016 року в Києві члени громадського корпусу батальйону «Азов» [19]. Перш за все виникає питання - де ж були співробітники органів внутрішніх справ, які б мали перешкодити нападам. У ЗМІ з’явились новини, де такі дії батальйону «Азов» віталися[20]. Питання щодо відповідальності за використання символіки комуністичного тоталітарного режиму[21] та міри обмеження свободи мирних зібрань[22] має вирішуватись тільки в судовому порядку. А у випадку, якщо зібрання вже відбувається, то воно має захищатися і підтримуватися його мирний характер проведення.[23] Надалі ж відповідальність за порушення закону може бути встановлена тільки у суді за дотримання відповідного процесуального законодавства.

Схожий випадок повторився у Миколаєві[24].

Постійно фіксуються випадки насилля та дискримінації направлені на окремих людей, які мають відмінні від більшості ознаки. Статистику традиційно ведуть правозахисні організації, проте у 2016 році на сайті Національної поліції вперше опубліковано дані про кримінальні провадження щодо злочинів на ґрунті ненависті, узагальнені Національним контактним пунктом з питань злочинів, скоєних на ґрунті ненависті [25]

 Як повідомляє Головне слідче управління, у 2015 році до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено 49 злочинів, передбачених статтею 161. Відповідно до повідомлення, у 79 справах безпосередньо розглядається той чи інший мотив ненависті, ще у 78 справах здійснюється контроль через “ймовірні мотиви”.[26]

У 2015 р. в Україні Центром "Наш світ"[27] був задокументований 71 випадок дій (інцидентів і злочинів) на ґрунті гомофобії та трансфобії, дискримінації та інших порушень прав ЛГБТ.  

Значних утисків і насилля зазнають представники кримських татар в окупованому Криму (відповідно до міжнародного законодавства Крим є територією України), ситуація ускладнюється відсутністю належної реакції на злочини. [28]

Постійною проблемою для України є й насилля на ґрунті расової і національної ненависті. З у 2006 – 2015 рр. постраждали 383 людини (у 2015 – 19 л., з них 1 вбитий) [29]

Обмежуючи права меншин, більшість обмежує свої права, перш за все як людей, яким притаманна гідність і людяність. А, по-друге, ніколи не знаєш, коли сам опинишся у меншості.


[1] Ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

[2] Ст. 161 Кримінального кодексу України http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

[3] Ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

ст. 39 Конституції України http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page

[5] Спільна заява групи громадського спостереження «ОЗОН» та Уповноваженого з прав людини щодо системних проблем у реалізації свободи мирних зібрань в Україні http://www.ombudsman.gov.ua/ua/all-news/pr/28316-bj-spilna-zayava-grupi-gromadskogo-sposterezhennya-ozon-ta-upovnovazhenog/

[9] Звіт групи громадського спостереження «ОЗОН» за результати моніторингу дотримання свободи мирних зібрань 6 червня 2015 року у м. Києві http://bit.ly/1RpJ5ic

https://youtu.be/yDbLuJj05Nc

[16] Права людини в діяльності української поліції – 2015. Науково-практичне видання / Упоряд. Крапивін Є.О. –

К. : Асоціація УМДПЛ, 2016 р. – 408 с. http://police-experts.info/wp-content/uploads/2016/04/PL2015_block_v3.pdf

[21] Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 09.04.2015 № 317-VIII http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/317-19

[22] Ст. 39 Конституції України http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page

[23] Пункт 163 (стор. 90) Керівних принципів зі свободи мирних зібрань http://www.osce.org/ru/odihr/83237?download=true

[27] Крига скресла. Становище ЛГБТ в Україні у 2015 р. / Центр «Наш світ». – К.: Центр «Наш світ», 2016. – 32 с. http://www.gay.org.ua/publications/lgbt_ukraine_2015-u.pdf