Публікації

Ліва перспектива на КиївПрайд

Ліва перспектива на КиївПрайд

Майже від самого початку існування КиївПрайду українська лівиця намагалася запропонувати свою критику політичної платформи Прайду та його заходів. Та розбіжність у політичних засновках тим не менш не заважала і не заважає багатьом лівим солідаризуватися й критично підтримувати КиївПрайд. Чому вони це роблять можна підсумувати так: підтримка ЛГБТ+, так само як підтримка інших пригноблених груп, є для багатьох із них частиною більшого проекту — проекту з побудови суспільства рівності, у якому відсутня будь-яка форма дискримінації: чи то за ознакою сексуальності, чи то за кольором шкіри, віком тощо.

Таша Ломоносова, перекладачка, редакторка порталу “Політична Критика”

Стаття 24 Конституції України декларує рівність усіх громадян перед законом та гарантує нам рівні права й свободи. Маю надію, що переважна більшість громадян погоджується з тим, що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Чому важливо підтримати Прайд? Тому, що права є невіддільними від боротьби за них, а толерантність є невіддільною від солідарності. На мою думку, бути толерантним_ою – не значить говорити: “я «погоджуюсь» із твоїм існуванням, тільки, будь ласка, не показуйся далі дверей своєї квартири, ходи на свої «закриті» заходи й фестивалі, тримай свого партнера чи партнерку за руку, але щоб я цього не бачив_ла”. Бути толерантним_ою – значить, бути готовим_ою захищати існування іншого, бути готовим_ою боротися за те, щоб не залежно від місця перебування, зовнішнього вигляду чи поглядів, ти був_ла у безпеці і відчував_ла себе комфортно.

Заклики «утопити когось в крові» доки вони не стали повноправними членами й членкинями суспільства, які, на жаль, досі лунають в Україні (часто з вуст впливових публічних діячів), якнайкраще оприявнюють ту сіру зону, в якій у нашій країні знаходиться представники й представниці ЛГБТ. Уявлення про лесбійок, геїв, трансгендерів чи бісексуалів_ок як про відгороджену групу чужорідних тіл, представників і представниць якої ні-в-якому-разі-немає-серед-моїх-знайомих, мало того, як про таких, чия щоденна діяльність – це мітинги та «розпил грантів» шкодить останнім не менше, ніж загроза безпосереднього фізичного насилля. Це ж так просто – завжди говорити про автослюсарів_ок, аптекарів_ок чи солдатів_ок як про лише гетеросексуальних людей (і, переважно, чоловіків), нівелюючи в такий спосіб будь який внесок ЛГБТ до загального суспільного блага, виключаючи ЛГБТ, виносячи їх за межі. А до виключених і безпосереднє насилля застосувати вже зовсім не важко – тому в історії є чимало трагічних прикладів. Непросто закликати виходити і «бити морди» лесбійці-вчительці молодших класів чи гею-фермеру, набагато легше вивести десятки «стурбованих» проти «збоченців», «нероб» і «гендеристів».

ЛГБТ були, є і будуть частиною суспільного організму незважаючи на те, що велика його частина досі воліє сприймати останніх як таку собі невидиму руку. Руку, яка видобуває вугілля, руку, яка проводить хірургічні операції, працює на фабриках, навчає дітей, косить газони, зрештою, несе військову службу (раз вже протиставлення геїв і фронтовиків чи геїв і майданівців чуємо так часто). Своє завдання, завдання журналістів у цій справі – невтомно і об’єктивно овиднювати цю руку, надавати їй голос і місце у публічному просторі, завдання громадян – визнати її, міцно притиснути до себе і вийти на Прайд, аби боротися разом.

Микита Підгора, журналіст

Підтримати КиївПрайд треба лише з огляду на ті політичні сили, що є противниками подібних заходів. Погляди українських гомофобів стосовно прав ЛГБТ абсолютно збігаються з людожерними «скрепами» нацистів з «руського миру». Прикриваючись патріотичними гаслами, вони хочуть побудувати новий «ГУЛАГ» на підвалинах середньовічних та відкинутих людством принципах традиціоналізму. У драматичний для України час громадяни мають згуртуватися для захисту прав людини та чинити законний опір агресивним проявам будь-яких тоталітарних сил.

Ірина Когут, освітній аналітик

На питання про те, чому я підтримую КиївПрайд, виявилося непросто відповісти. Можливо, це прозвучить занадто особисто, але для мене це — акт компенсації. Компенсації за усі випадки, коли я промовчала або недостатньо голосно обурилася, чуючи гомофобні, сексистські, расистські ідеї від близьких чи сторонніх. За кожен раз, коли я побоялася лізти у словесні баталії в соцмережах чи за святковим столом через "жарти" про геїв, євреїв, блондинок. За усі лекції, що я відсиділа, звідки не вийшла демонстративно після того, як викладач чи викладачка дозволили собі висловити свої цінні погляди на "природність" і "норму". Для мене прайд означає сказати насамперед собі — досить вдовольнятися тим, що мої погляди на світ та ставлення до людей не допускають ненависті, агресії, неприйняття та приниження. Досить тихо радіти, що я маю розкіш спілкуватися з людьми, які поділяють аналогічні погляди. Якщо я хочу поважати себе, я мушу вголос сказати, що свобода, рівність, справедливість, солідарність і повага — це базові цінності, і я готова публічно доводити це усім і кожному, поруч з моїми товаришами і товаришками, усвідомлюючи ризик і приймаючи можливі наслідки. Бо кожна і кожен, хто сором’язливо мовчить, врешті поділяє відповідальність за дискримінацію і насильство. А я більше ніколи не хочу нести таку відповідальність.

Іван Шматко, антрополог, редактор порталу “Політична Критика”

Для мене питання ЛГБТ + лежить у практичній, а не в етичній площині. Що "правильно", а що "морально"? Це малоцікаво. Відповіді на ці питання релятивні  та завжди відносні. Адже епохи й культури змінювалися, а разом з ними змінювалися й наші уявлення про "огидне", "жахливе", "дегенеративне" і "гідне захоплення". Глядачі, що вперше побачили "Олімпію" Мане були ображені й кинулись розривати й топтати картину, яка сьогодні без жодного сумніву вважається прекрасною і є класикою мистецтва.

Питання полягає зовсім не в тому, чи є аморальними гомосексуальні практики чи трансгендерні люди. Для мене цікавіше зрозуміти, як зробити так, щоб в нашому суспільстві було краще жити? Що потрібно зробити, для того, щоб воно стало щасливим, із меншою кількістю страждань і максимом задоволення? Що змінити, щоб — якщо вже говорити цією мовою — зробити суспільство "здоровішим"? Не одне, не два і не три, а безліч досліджень показують, що одним з фундаментальних чинників є рівність. Країни з високою гендерною, політичною (тобто з максимальною демократією) і економічною рівністю, країни, в яких найменше проявів дискримінації за етнічною приналежністю, в яких максимально не виключають з товариства "інших" і "меншини", показують більший рівень щастя, мають кращу економіку і виглядають більш гармонійно, ніж країни, де все ще ведуть полювання на своїх відьом. Норвегія, Канада і Ісландія — якщо бути конкретним — живуть значно краще, ніж багато інших країн, у яких все ще залишається безліч нерівностей.

Звільнення ЛГБТ + від усіх цих негараздів і несправедливостей, з якими вони змушені жити в Україні, для мене є частиною більшого проекту з побудови суспільства рівності. Просто тому, що від цього виграємо ми всі, а значить —  ми всі у цьому зацікавлені. У цьому сенсі, звичайно, я є радикальним "лівим" (яке дискредитоване слово сьогодні!) і анархістом, бо виступаю за рівність усіх, незалежного від того, в кого вони закохані, хто їх приваблює сексуально в цей момент і який достаток має їхня родина.

Я був учасником торішнього Маршу Рівності і закликаю усіх прийти на Марш в цьому році. Просто тому, що суспільство без рівності набирає потворних форм і отруює наші життя.

Розмовляла Дафна Рачок